Розвиток українського кіно фактично почався ще в 1893
році, коли інженер Йосип Тимченко за два роки до братів Люм'єр розробив апарат
«кінескоп», придатний для кінозйомки і кіно проекції.
Перші фільми на території сучасної України були показані
незабаром після винаходу кінематографа братами Люм'єр в 1895 році.
У 1893 році механік-конструктор Імператорського
Новоросійського університету Йосип Тимченко створив апарат для відтворення на
екрані безперервного руху людей і предметів. Тоді ж він зробив перші кінозйомки – вершників і метальників копій, які демонструвалися в готелі «Франція» (Одеса)
з 7 листопада о 20 грудня 1893 року.
У 1930 в Україні з'являється перший звуковий фільм – документальна стрічка Дзиги Вертова «Ентузіазм: Симфонія Донбасу», а в
наступному році глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова
«Фронт».
Ентузіазм: Симфонія Донбасу (фрагмент)
У кінці 1930-х тотальний терор в СРСР поєднується з
кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс»
(1939) Олександра Довженка та «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка -
дивовижне поєднання і очевидної режисерської і акторської обдарованості.
Українське кіно часів Другої світової війни, частково
евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням
воєнної доби. Разом із тим, у цей час були зняті й справжні кіношедеври. До них
можна зарахувати фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди
Василевської, який із надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого
фашистами українського села. Фільм забрав ряд міжнародних нагород, але,
незважаючи на поширені чутки, так і не отримав «Оскар».
У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське
неігрове кіно. Київська кіностудія науково-популярних фільмів зняла величезний
масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру ( «Мова тварин»,
«Чи думають тварини?», «Сім кроків за горизонт» режисера Фелікса Соболєва, «Захар
Беркут» режисера Леоніда Осика та ін.).
Надзвичайно успішним був цей період і для українського
анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки ...»),
Давида Черкаського ( «Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда
Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова ( «Чумацький шлях»)
прославили українську анімацію за межами країни.
Регулювання державної
політики України з питань кіно було затверджено 13 січня 1998 року, коли Верховна Рада України прийняла Закон України «Про кінематографію».
У перiод незалежностi
українське кіно характеризується розпадом кіноіндустрії в 1990-х роках та спробами
відбудувати її в 2000–2010-х роках.
У 1990-х з розпадом Радянського Союзу та економічною кризою українське кіно починає
переживати занепад. Кількість глядачів у кінотеатрах зменшується від
552 млн щорічно в 1990 році до 5 млн. — у 1999 році. В той
же час поступово зростає аудиторія телеканалів. Кількість демонстраторів —
від 27 в 1990 році
до 8 в 1999 році.
Кількість художніх фільмів знятих в Україні за рік зменшується з 45 в 1992 році до 4
у 2000 році.
З 136 фільмів знятих в Україні в 1990-х роках 82 було знято російською мовою.
Українське кіно 1990-х намагається комерціалізуватися. Замовниками і спонсорами
фільмів часто стають бізнесові структури. Ця обставина впливає на зміст
фільмів, їх спроби мати розважальний характер, популярності набувають
кримінальні драми, пригодницькі та еротичні фільми.
На початку 1990-х
українське телебачення розпочало активно знімати телесеріали, зокрема
популярність мали «Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові»,
режисер Олег Бійма. На рубежі 2000-х р. величезний
успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому
український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького.
Богдан Ступка стає головним гетьманом українського екрану — йому належать
також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та
фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).
У 2006 році
відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук). У 2008 році вийшов
фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами
однойменного твору Олександра Турчинова.
У 2010-х роках
відбувається поступове збільшення обсягів кіновиробництва в Україні. Завдяки
розвитку технологій та зменшенню витрат на значно
збільшується кількість короткометражних фільмів. В український кінематограф
прийшло нове покоління кіномитців. З'являються колективні проекти українських
режисерів «Мудаки. Арабески», «Україно, goodbye!», «Вавилон'13». Разом з занепадом централізованої
кіноіндустрії розпочинається розвиток незалежних кіностудій,
фірм-дистриб'юторів та мережі кінотеатрів. Попри збитковість кіногалузі в цей
час, ряд українських фільмів має успіх на міжнародних кінофестивалях.
У 2003 році, вже в
Основному конкурсі того ж Берлінале отримав «Срібного ведмедя» фільм українського
аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». У 2005 році стрічка
«Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за
короткометражний фільм «Подорожні». У 2007 році в
конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася
світова прем'єра «Меніни» режисера Ігора Подольчака. Пізніше фільм брав
участь у 27 міжнародних кінофестивалях, у 10 з них у конкурсній програмі, в
інших в офіційній селекції. У 2011 році Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за
короткометражний фільм «Крос». У 2014 році повнометражний
фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я» бере участь у конкурсній програмі
«Тиждень критики» «Канського кінофестивалю» і отримує одразу
три нагороди — приз фонду Ган, приз Відкриття та Гран-прі.
Кінематограф
української діаспори
У 1927 році
галичанка Софія Яблонська переїхала зі Львова до Парижа, звідки почала подорожувати світом та знімати видові фільмі. Мандруючи Францією, Китаєм, Африкою,
Австралією, Японією, готувала кінорепортажі, була однією з перших
жінок-кінооператорів.
У 1930-х роках фільми
за українськими мотивами почали зніматися в Нью-Йорку. Український балетмейстер, хореограф та актор в
еміграції Василь Авраменко продюсує та
виступає сценаристом кількох фільмів, зокрема «Наталки Полтавки» і «Запорожця за
Дунаєм» (режисер Едгар Ульмер). Обидва ці фільми
вийшли на екран майже синхронно з однойменними кінострічками Івана Кавалерідзе в УРСР.
Змагальний характер
паралельного показу кіноопер, випущених у радянській Україні та США, їх
ідеологічне протистояння знаходить підтвердження у нотатках Миколи Новака,
одного з найактивніших членів фільмової корпорації Авраменка: «Нам треба
бути гордими, що показали нашим незрячим людям, що українська еміґрація здібна
також таку справу здвинути. Ми проломили грубі верстви льодів і заставили
навіть червону Москву змагатися з нами, бо коли б не наша „Наталка Полтавка“,
то не було б і сталінської».
Крім «Наталки Полтавки» (1937) і «Запорожець за
Дунаєм» (Cossacks in Exile, 1939), Авраменко в США також знімає
фільми «Маруся» (1939) та «Трагедія Карпато-України» (The
Tragedy of Carpatho-Ukraine, 1940).
У 1960-1970-х роках у
місті Ошава, провінції Онтаріо у Канаді на кіностудії Canukr Films знято кілька фільмів.
За сценарієм Степана Любомирського знято
кінострічки «Ніколи не забуду» (1969,
режисер Б. Паздрій, В. Бачинський), «Зашуміла Верховина» (1976).
Серед інших фільмів знятих на цій кіностудії «Жорстокі світанки» (1966) та «Марічка» (1975).
Немає коментарів:
Дописати коментар